Федорович Сергій Миколайович

Федорович Сергій Миколайович, псевдо «Режесер», народився 16 березня 1995 року в селі Рокитне колишнього Рокитнівського, нині Сарненського району Рівненської області.

Сергій виховувався у теплій і дружній атмосфері, де головним оберегом була його мама Надія, яка дарувала дітям безмежну турботу та віру в майбутнє. Як старший брат, він змалечку оберігав свою молодшу сестру Ірину. Надійною опорою для родини став вітчим Андрій, який приніс у дім гармонію, захищеність та став для Сергія прикладом чоловічої мудрості.

Свою дорогу в життя він розпочав із навчання у Рокитнівському НВК «Школа І-ІІІ ступенів – ліцей», де здобув повну середню освіту. З дитинства привчаючись до праці та маючи хист до творення власними руками, у 2012 році він вступив до Рокитнівського професійного ліцею. Там він опанував благородну професію будівельника – людину, що покликана зводити та дарувати затишок.

У 2015 році став до лав Збройних Сил України. Військова служба загартувала його характер, навчивши мужності та витримки, які він проніс крізь усе життя.

Після служби він повернувся до рідного дому в Рокитне. Його трудові будні розпочалися в будівельній компанії «Каміньбуд», де пропрацював один рік. Після цього поїхав на заробітки в Київ. Згодом працював на складі у Павлушенка. Де б він не був – на будівельному майданчику чи в логістичному центрі – його знали як відповідального, сумлінного та працьовитого робітника, який ніколи не боявся труднощів.

Сергій був добрим, товариським, надійним. Любив грати у комп’ютерні ігри (що потім пригодилося на війні у роботі з дронами).

Коли лютий 2022 року розірвав тишу повномасштабним вторгненням ворога, Сергій не вагався ні хвилини. Покидаючи звичну роботу та мирні плани, він одним із перших став на захист незалежності України. Його направили на навчання до Словаччини, де він успішно опанував спеціальність мінометника. Повернувшись на фронт підготовленим фахівцем, він став вогневою підтримкою для своїх побратимів, щодня наближаючи перемогу.

 Військове життя навчило цінувати кожну хвилину. В одну з коротких відпусток він встиг найголовніше – одружитися. І знову поїхав туди, де гаряче, тримаючи в кишені під серцем нову оберегову силу – статус чоловіка.

З 2023 року служив у 117 бригаді військової частини А4674 оператором-мінометником. 

З 2024 року був в авіарозвідці на Запорізькому напрямку. Тоді ж отримав осколочне поранення, та після лікування повернувся у частину.

Далі служба проходила у Донецькій області на Покровському напрямку. Тут дали звання молодшого сержанта, був командиром 1-го відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів 2-го стрілецького батальйону. 

8 березня 2025 року, виконуючи бойове завдання за призначенням у районі населеного пункту Малинівка Покровського району Донецької області, Сергій внаслідок мінометного обстрілу отримав поранення, несумісні з життям. Він залишався вірним військовій присязі до останньої миті, виявляючи непохитну стійкість, відвагу та мужність у бою за нашу Батьківщину.

Тривалий час рідні та близькі жили між надією та відчаєм, адже Сергій вважався безвісти зниклим… 

Служба Сергія була відзначена високим командуванням. Його мужність, виявлена у найгарячіших точках та під час виконання складних завдань у розвідці, підтверджена почесними нагородами:

• Нагрудний знак «Воєнна розвідка України» – за виконання особливих завдань;
• Відзнака командира 117-ї окремої механізованої бригади – за особисту відвагу;
• Почесна відзнака до Дня Збройних Сил України;
• Відзнака «Ветеран війни».